Райгородоцька громада
Житомирська область, Бердичівський район
Логотип Diia Герб України
gov.ua місцеве самоврядування України
  Пошук

Історичні дані с.Маркуші

Дата: 06.08.2019 11:18
Кількість переглядів: 1374

Історія села Маркуші.

На південь від Чорного шляху біля річки Глибока Долина розмістився хутірець, який називався Маркушівці. Це були часи князя Костянтина Острожського на Україні, гетьмана Яна Замойського і короля Речі Посполитої Жигимонта (Сигізмунда) III [1].
Річка Глибока Долина впадає в ріку Гнилоп'ять. На центральній вулиці збереглася вікова липа, посаджена в Єкатерининські часи. На східному кінці села був вітряний млин. За селом знаходяться урочища "Дубина", "Кам'янка", "Широка", "Лазарева руда", "Хутір" і "Мад'ярщина".
У церковному літописі, який зберігається в Житомирському обласному архіві, записано:
"По преданию старожилов известно, что здесь не было жителей, а всю местность покрывал сплошной лес, принадлежавший князю Радзивиллу. В этом лесу поселился некий человек со своим отцом-стариком, отчего и село это, когда возле него начали селиться разные выходцы и беглые, получил название Маркуши (от имени Марк, ласкательно Маркуша)".
А те, що село спочатку складалось з людей пришлих, доказують існуючі до сих пір прізвища, що відображають місцевості, звідкіля походили наші пращури: Бесараб – з Бессарабії, Поліщук – з Полісся, Іщук – від слова "шукати".
Перша письмова згадка про село Маркуші збереглася в Інвентаризації від 7 жовтня 1593 року з підрахунком селян, міщан та їх повинностей панам Тишкевичам-Логойським. У ній говориться: "Выше села Быстрика в верховьях речки Глубокая долина сельцо Маркушовцы (владелец пан Кросвицкий О.Б.) имеет девять домов крестьянских хозяйств, которые татары сожгли, а людей забрали нынешнего 1593 года. Оно теперь пустое, никого нет" [2]. Ці дані відповідають літописним, в яких згадується про набіг татар на Україну у 1593 році [3].
В більш пізньому документі від 2 червня 1728 року село Маркуші згадується в скарзі дворянина Яна Красовського на овручського мельника Йосипа Звершховського. Останній погрожував Красовському за те, що той прийняв у себе біглих селян, що не бажали жити у Звершховського – посесора (керуючого) села Маркуші [4].
Село Маркуші згадується також у географічному словнику, де сказано, що Маркуші село Бердичівського повіту, лежить в 7 кілометрах на південному заході від Бердичева, розміщене біля річки Глибока Долина і належить Юлію Маршицькому.
Більш повну характеристику села Маркуші можна знайти у "Сказаниях о населенных местностях Киевской губернии", Киев, 1864, стр. 193, Л. Похилевича та у "Списках населенных мест Киевской губернии".
В першому документі записано: "Маркуши – село при речке, именуемой Глубокая долина. Жителей обоего пола: христиан 532, римских католиков – 100, евреев – 10. Земли 2308 десятин. Церковь деревянная Михайловская, 5-го класса, построенная в 1777 году".
У "Списках населенных мест Киевской губернии" значиться: "Бердичевский уезд, село Маркуши (владельческое). В нем дворов 150, жителей обоего пола 1070 человек, из них мужчин 520 и женщин 550. Главное занятие жителей – хлебопашество, кроме того, некоторые крестьяне отправляются на заработки на железную дорогу и в Бердичев в качестве домашней прислуги. В селе Маркуши числится земли 1673 десятины, из них принадлежит помещикам 894 десятин, церквям 24 десятин и крестьянам – 755 десятин. Село принадлежит помещикам Юлию Станиславовичу Маршицкому, Марье Юльевне Зайончковской, Станиславе Юльевне Заржицкой и Суссане Юльевне Маршицкой.
Хозяйство в имении ведет управляющий Алексей Деомидович Болдырь, ведется оно у помещика и крестьян по троепольной системе.
В селе имеется: православная церковь, церковно-приходская школа, водяная мельница в двух поставах, принадлежащая помещикам".
 [5]
Прізвища та імена, характерні для села Маркуші: польського походження – Острожинський, сербського – Редич. Окремі прізвища збереглися з дохристиянських часів: Зубрило, Гах, Півторак, Пугач.
Здавана славилось село Маркуші ковалями, гончарями, кравцями, ткачами і пралями. Багато маркушівців працювало у Бердичеві пожежниками і сторожами.
На 150 селянських господарств у 1910 році приходилось тільки 15 металевих плугів. У інших господарствах користувались дерев'яними сохами (Летопись села Маркуши, 1894 г.).
Ревниво реагували молоді хлопці на появу на вечоринках юнаків з сусідніх сіл. У селі Клітенка на весіллі у бійці з місцевими парубками загинув Бевзо Василь Наумович, родом з Маркуш, улюбленець дівчат, гарний кудрявий юнак, добрий гармоніст, якого парубки приревнували та вбили з-за дівчат.
Напередодні Різдва на вечерю готовили кутю, варили компот з сухофруктів та ставили на покуття (в кутку світлиці перед іконою). Вечеря супроводжувалася молитвами.
У різдвяний вечір парубки та дівчата, молоді чоловіки та жінки колядували – ходили по селу та співали хазяям під вікнами хат хвалебні пісні. Колядників одарували дрібними монетами, вгощали солодощами.
Обрядові щедрівки проводились і в день Нового року. Діти, хлопці та дівчата ходили по хатам, розкидали зерно, бажаючи хазяям статку, здоров'я, за що також отримували дрібні гроші та пироги.
Кінець зими та початок весни селяни зустрічали святом – масляною, готовили вареники, пироги з сиром, квасолею, млинцями.
Улітку відмічали Зелене свято, з яким пов’язано ряд вірувань та обрядів. У суботу, напередодні Зеленого (Трійці), або так званої "русалчиної неділі", хату прикрашали гіллям дерев, квітами, пахучими травами, в тому числі татарським зіллям (аїром).
Дівчата заплітали дві коси, укладали їх навколо голови. У святкові дні в коси вплітали квіти, яскраві стрічки, прикрашали голову вінками.
Видаючи дочку заміж, або оженюючи сина, батьки робили це рано. Заміжній вік дочки становив 16 років, сина – 18. Це пояснювалося поповненням сім'ї додатковою робочою силою та приданим.
Весілля супроводжувалося місцевою обрядовістю і, як правило, вінчанням. Спадкоємцями майна були старші сини. Головою сім'ї, розпорядником господарських робіт був батько. Сім'я складалась з 7-8 чоловік.

Діаграма населення та площі земель села Маркуші

 

Рік

1593

1864

1900

1942

1974

2001

Дворів, од.

9

106

150

340

460

260

Населення, чол.

-

642

1070

1400

1738

642

Земля, десятин

-

2308

1673

1600

1237

1400

 

У підвалі Житомирського державного архіву в фондах №71 и №75 збереглися старовинні церковні записи про село Маркуші. В.Л. Редичу у 1963 році під час підготовки історичної довідки села Маркуші довелося тримати у руках два товстих томи церковних записів.
Зі спогадів Бевзо К.А.: "Через ріку від "Кам'янки" був Грудів лісок. За часів кріпосного права там стояла цегляна пасіка та інші будови. Поміщик придбав у Італії бджоляра на прізвище Бевзо – від нього і пішов наш рід. Було у нього чотири сини: один залишився у Маркушах, два подались на Вінниччину, останній у сусіднє село Обухівку".
Маркушівцям завжди був притаманний гумор та жарти. На нижній вулиці Новосільців проживали два веселих сусіда Яким і Пилип. При зустрічі Пилип, якого по вуличному називали Болотом (від калюжі болота, що з'являється біля його хати після дощу), вітав сусіда словами:
- Яким боком? – на що Яким відповідав з усмішкою: 
- Тим, на якому Болота немає. 
Ні Яким, ні Пилип не ображались один на одного і, посміхнувшись, розходились у різні боки по своїм справам.
У селі проживав селянин на ім'я Бартьо, якого згадували тоді, коли хтось брався за справу, не маючи впевненості у її результаті. Бартьо волами їздив у Бердичів на ярмарок, але за все життя нікого не підвіз. Маркушівці знали про його натуру, тому вже під самим Бердичевом усі настійливо вмовляли підвезти. Але Бартьо завжди відповідав одне й те ж:- А може я ще вернусь.

 Чудо-Михайлівська церква.

З літопису: "Церковь дубовая, в виде корабля с тремя куполами, с одним кротом во имя Чудо Архистратига Михаила, построена в 1777 году тщанием прихожан. В настоящее время собираются деньги на постройку новой церкви, каковых собрано с 1882 года по 10 ноября 1894 года 2253 рубля, которые храняться в Бердичевской сберегательной кассе Государственного банка".
Зі старовинних предметів збереглися лише два: Євангеліє з 1740 року і Євангеліє з 1860 року. Церква зарахована з 1842 року до 5-го класу.
Надавши дозвіл на будівництво церкви на пожертви прихожан, Митрополит Київський і Галицький Іоан також дозволив церкві внести 5000 рублів з церковної каси.
Проект церкви був виконаний архітектором Стефаном Рикачовим. Закладання церкви здійснено 11 травня 1899 року в ім'я Чуда святого Архістратига Михайла. Святкового 6 вересня 1899 року місце будівництва церкви було освячене священиком Бердичівської Соборної Успенської церкви Олександром Ражевичем за участі священиків села Маркуші Мотилевича Михайла Михайловича, села Бистрик Саватія Міцкевича, села Хажин Миколи Грацианського, села Великі Низгірці Ксенофонта Криконовського і диякона Бердичівської Троїцької церкви Олександра Похилевича.
Товариство місцевих прихожан взяло на себе поставку деревини на зруб та каміння для фундаменту. Кожен двір на будівництво церкви вносив по 12 рублів (зі спогадів К.А. Бевзо).
Будівництвом церкви керував підрядник Йосип Косарєв з містечка Тараща Київської губернії, якому товариство прихожан зобов’язалося виплатити 14000 рублів, а також виділити деревину на зруб церкви і 18 кубічних сажень каменю. Інший матеріал підрядник Йосип Косарєв був зобов’язаний за угодою доставити за свій рахунок: вапно, цемент, залишок необхідного каміння, дошки, цвяхи, залізо для даху, фарбу, оліфу, хрести, золото для іконостасу.
За угодою підрядник Косарєв зобов’язався побудувати церкву, пофарбувати її ззовні та всередині, виготовити іконостас, жертовник, намалювати ікони на всіх стелях в четверику та восьмерику церкви, позолотити хрест на церкві, хрест на луковиці і звонищі.
Загалом будівництво церкви обійшлося у 21678 рублів (літопис села Маркуші. Житомирський обласний державний архів, фонд 678).
На прохання активу та прихожан села Маркуші відпущено Києво-Подольським Управлінням державного майна 18 січня 1899 року за №623 на будівництво церкви 673 дубових колод, з них видано лише 603, останніх хватило тільки до даху, інша деревина закуплена за рахунок прихожан за 1700 рублів.
Закладання церкви відбулось 11 травня 1899 року, а закінчення – 28 квітня 1901 року, таким чином будівництво тривало один рік і одинадцять місяців.
Окрім прихожан у спорудженні та обладнанні церкви активну участь приймали заможні люди з навколишніх сіл та містечок: 10 липня 1900 року на церкву, що будується, начальником Залізничної Чернігівської поштово-телеграфної контори Олександром Григоровичем Афанасьєвим пожертвувана Дарохранителька срібна, позолочена вартістю 80 рублів. 30 липня 1900 року поміщиця села Фрижова Ганна Михайлівна Вавілова подарувала чашу-звяздницю, ложницю срібну вартістю 200 рублів. 
30 квітня 1901 року з дозволу Високо-преосвященного Феогноста Митрополита Київського церква була освячена Благочинним протоієреєм Петром Шостацьким в ім'я Чудо святого Архистратига Михайла.
Церква 5-го класу, як вказано в її літописі, "произведена добросовестно, аккуратно и без всяких неприязностей", була розрахована на 900 прихожан. Цю чудову споруду, яка стала пам’яткою архітектури початку XX століття, було видно здалеку, контури білих куполів з хрестами вражали кожного, хто наближався до села.
Чудо-Михайлівська церква проіснувала до 1980 року [6].
В часи сталінських репресій в селі Маркуші в числі чотирнадцяти заарештованих був також священик Гервасій Синячевський, якого ростріляли у 1937 році. Беріївські кати клоками виривали йому бороду… А він молив про пощаду: "Змилуйтесь, кому ж я що поганого зробив?"
За часів сталінського режиму у церкві перестали проводити службу, а незабаром її перетворили у колгоспне зерносховище. На початку Великої Вітчизняної війни церкву було пошкоджено. 7 липня 1941 года від прямих влучень снарядів була зруйнована північна сторона. В роки фашистської окупації жителі села Маркуші знову зібрали кошти і відремонтували церкву. Вона стала єдиним джерелом духовного відродження і надії для жителів села.
Відступаючи, фашисти знову зруйнували святиню дідів та прадідів, позривали підлогу, двері, постеливши ними заболочену дорогу для відступаючої німецької мотопіхоти, обозу і танків.
Вдруге маркушівці відремонтували церкву вже після війни, хто як міг, надавав посильну допомогу в ремонті святині.
Дзвонарем церкви був Махінько Кузьма. Редич Феофан Лукич – церковний псаломщик керував церковним хором. Не володіючи жодним інструментом, тільки за допомогою камертону, який завжди видавав одну й ту ж ноту "ля", він організував церковний хор. Старожили, усі, хто ще залишився живий, пам’ятають вінчання в церкві молодих, особливо виконання хором "Многия, многия, многия лета…".
Це було справжнім дивом для прихожан, а для тих, хто вінчався – посвятою на вірність, повагу, взаєморозуміння, повагу до батьків. Церковними півчими були Маринич Григорій, Пушкарук Матвій Харитонович, Рощенюк Василь, Гаврилюк Олександр. Активними членами церковного хору були Олійник Людмила, Редич Олена, Зубрило Тетяна, Регалова Надія Пилипівна, Півторак Катерина Кузьмівна, Сінчук Ганна Петрівна, Осадчук Ганна, Півторак Тодосія, Пазюк Оксана.
У пасхальну ніч хор розташовувався на клірові, акустика звучання пісень над прихожанами надавала ритуалу урочистості, божественності, надзвичайного релігійного впливу.

 


« повернутися

Код для вставки на сайт

Вхід для адміністратора

Онлайн-опитування:

Увага! З метою уникнення фальсифікацій Ви маєте підтвердити свій голос через E-Mail
Скасувати

Результати опитування

Дякуємо!

Ваш голос було зараховано

Форма подання електронного звернення


Авторизація в системі електронних звернень

Авторизація в системі електронних петицій

Ще не зареєстровані? Реєстрація

Реєстрація в системі електронних петицій


Буде надіслано електронний лист із підтвердженням

Потребує підтвердження через SMS


Вже зареєстровані? Увійти

Відновлення забутого пароля

Згадали авторизаційні дані? Авторизуйтесь